В цей ліс я ходила роками –
втішав мене років з п'яти,
й не можна до нього не йти –
він оберігав юність мами.
Чарівні тумани повзли,
сосонка була ще дитятком.
Ледь лапку її відхили –
під нею сміялись маслятка!
…На ній, корабельній сосні,
пташина така терпелива!
Як двієчнику, мені
повторює фразу тремтливу.
А я і не втямлю одразу:
чи то є музична фраза,
чи то настанова мені –
як вижити у війні.
Що сталося з лісом і з нами?
Тремтить замінований ліс.
А поміж дубів та беріз –
світленькі траншеї , як шрами.
Мої вороги-лиходії
навряд чи сказати зуміють,
чого вони пруться в наш ліс!
Для них не було тут ні свята,
ані картоплини з багаття,
ні сміху,
ні смутку,
ні сліз…

Ось хата на лінії бою.
Не біла вже, як печериця.
А чорна, неначе вдовиця,
яка обручилась з журбою.
Ось хата на лінії болю.
Усе, що було тут ошатним
спалило залізо закляте,
забрало назавжди з собою
усіх, ким пишалася хата,
усе, чим була так багата,
до чого торкалися руки –
свій затишок і свої звуки,
надії на весну і свято…
Лиш комин стирчить винувато.
То нелюди до Великодня
порушили тишу Господню.
Ось паска у спаленій хаті.
Обвуглена, як Україна,
яку оточили солдати.
Та свіжа із середини!

Їх призивали до наступу.
Не в могили.
Голови юні отемнили і поголили…
Попелом стали
вчорашні школярики мирні,
щедро принесені в жертву нечуваним іграм.
Знову цілують рашистські знамена державні,
знову до наступу сунуть в лихій круговерті
гвинтики,
вірні вождю і присязі безжальній,
вкручені в плани досягнення горя і смерті.
Сипали їх, як стріли на Україну.
Голови юні наповнили каламуттю.
Тут вони стріли безславну останню годину.
Хто вони світові?
Прокляті і забуті.

І
Раптові короткі збори,
поспішне тривожне прощання:
– Побачимось скоро з тобою!..
А далі – колони за обрій,
а далі – сирен завивання,
а далі – суцільна непевність,
що вибух не розведе нас,
і в небі – як жилки на скронях,
сліди від смертельної зброї,
неначе став зримим і явним
над рідним будинком диявол.
Жорсткий божевільний лютий
велів нам про спокій забути,
хотів не впустити вЕсну,
бажав, щоби крига не скресла.
Та зелень прорвала облогу,
неначе вже мир, слава Богу.
Черешня стоїть у короні,
кульбабки в траві – як на троні.
На них – форма хоч не військова,
та витримка обов’язкова.
Сміливчики безборонні –
тюльпани відкрили обличчя,
бузок намагається звично
підставити сонечку грона…
Усе це нездолане військо
війні протидіяти вийшло.
Шалено, відважно і вперто
усе опирається смерті!
У цьому є щось героїчне –
усім напираючим роєм
безслівним, дзвінким і беззбройним
наважитись на протиріччя!
Весна ароматами м’яти
встає проти зайди-гармати,
іде проти сірого танку
в атаку, в атаку, в атаку!
…В кутку нежилої кімнати
ялинка блищить новорічна,
то спогад про мир, і про свято…
Як складені разом долоні,
ялинка чекає на доню,
бо та прикрашала це віття.
Ялинка ще мирна. Цивільна..
ІІ.
Лютий розбив і мости, і дороги,
поруйнував і будівлі, і долі,
хижо заслав до нас орків безрогих –
вершників смерті, розлуки і болю,
тих, що хотіли пройтись тут парадом…
Наша ялинка чекає на Ладу,
як Україна – на перемогу.
Віримо в воїнів наших, як в Бога

"Погляну" на тремтяче віття –
і точно душу щось кольне.
Бринить, залишена у світі
та фраза: "Зрадиш ти мене!.."
А гілка царственого дуба
вогкими віями здригне,
почувши кроки лісоруба,
і мовить: "Ти продаш мене!.."
Промінчик у вікні вагону
раптово лезом полосне,
й підкотить муку ту знайому –
як легко зрадив ти мене!

Куди завгодно – тільки в снігопад!
Хай в ніч, у холод, в танці хуртовини!
Летять, летять секундочки невпинні,
летять, не повертаючись назад.
Мої сніжинки, поштарі родинні –
від мами вість несуть в притихлий сад.
Вдивляюся в тонесеньку різьбу –
так ми колись з паперу вирізали…
Безмовний снігопад – про нас сказання,
про новорічне чудо й про журбу…
Усе, що ми не встигли й не сказали,
сніги вплели в холодну ворожбу.

Тюльпани ховаються в землю все глибше,
щоб люди лихі не змогли їх вкопати.
Весною пробились з глибокої тиші –
а люди воюють. Руїни від хати…
Тягнулись тюльпани між склом і камінням,
щоб знову людей із весною вітати.
Розквітли й раділи незмінно, невпинно,
немов їх побачать ті діти, та мати…
А діти у тиші глибокій зостались,
і більше не мають ні росту, ні віку…
З тюльпанами місцем вони помінялись.
Весна не покличе їх вийти до світу.
Зелено-червоним розквітлим контрастом
тюльпани продовжили пісню про щастя.
Військовим здавалось – в руїнах тих знову
з'явилися плями від свіжої крови…
… Бутони, які ту війну не здолали,
ніколи вже не розцвітуть під зорею.
Та кожної вЕсни з могили своєї
ті білі стеблини повзуть під завалом.

Тихі села. Та чим провинилися,
що отак звуки всі провалилися?
Розквітаючий впевнений ранок
абсолютною тишею ранить.
Тихі села. Хати всі незамкнені –
так у вбитих руки розімкнені,
так у вбитих жах незагоєний.
Крик до неба.
Та що ж це накоєно?

Пестить нас небо веселе –
зливу спіткали ми в полі!
Щастя нам влучило в долю,
наче веселка – в оселю!
Фотографує нас блискавка!
Прагне з тим фото пограти
й нашим батькам передати
в ирій хорошу звістку,
що серед теплої зливи
є ми – в обіймах щасливих.
Фотографине-блискавко!
Хоч на хвилинку висвіти,
як же отримати звістку нам
можна з безодні імлистої?..
Без отієї розмови щастя не буде повним.

Коли креслиш повітряні рами –
я неначе окреслена щастям!
Ти повітряні пишеш портрети
у дворі, під дощем, біля храму,
у саду біля квітів прекрасних,
в стилі фольк, в стилі блюз, або ретро…
Тим портретам вигадуєш назви:
"Незнайомка", "Трактирниця з вазою"
"Ти у мене єдина така є",
"Вишивальниця", "Ранок Господній"
Ми сміємося!..
Та виникає –
як вітрильник з морської безодні, –
провінційний музей, і картина
дуже давня, як давня Тортила.
Позолота обсипана з рами,
лик жіночий з'являється з тіні,
з кракелюрового павутиння,
як збережена кардіограма
незабутнього рідного дому.
Невідомий. "Портрет невідомої.

А відстань затягує зяючі рани –
так, це вже підсохлі загоєні ранки.
Та з вікон покинутих, наче з екранів,
знов сходять у хату нічийні світанки
і бачать розкидані сироти-речі,
які так старались – для сну, для обіду…
Й дитяче пальто, й черевик інваліда…
У хаті, як в серці, живе порожнеча.
Забуте, з далекого чорного року
гойдається дрантя, брудне і промокле,
підсвічене ніжністю щемного ранку.
Колись воно звалось красиво: фіранка…
Солдат чорно-білий. Забутий. У рамі.
Колись захистив ти цю землю та рідних.
І з неба являються тато і мама.
А людям обличчя твоє не потрібно.
Воно і під допитом людям не видасть,
як затишно в хаті і в світі жилося,
а потім – присяга, атака, сміливість…
…Пронизливий погляд. Русяве волосся.

…а морок всевладний, як сон цей,
він так розпластав чорні віти,
неначе не визирне й сонце
за зло, яке множиться в світі.
Та ранок пітьму пересилив!
Ось так би під небом стояти
і всотувати це свято –
пробудження небосхилу…
…Та знову ту сяючу ніжність,
підсилену відблиском сніжним,
насуплений демон стирає
зі стомленого небокраю.
Я знов не встигаю на сутінки,
і знову лишаюсь у відчаї –
магічний стрімкий рисунок
й сьогодні втрачаю двічі.
А темрява суне все дужче
і цілить в розхристану душу.
Нестримно і стрімко стемніло.
І серце моє оніміло.

Нічний кошлатий сніг до вальсу кличе,
куди не поверну – летить в обличчя.
Неначе знає, як тут жити складно,
немов підняти у безодню ладен.
Тріпоче міріадами зірок,
підхоплюючи в мовчазний танок.
І раптом – легко!
В цьому танці тану,
досадоньку долаю невблаганну.
Посеред ночі сипле білий цвіт,
бинтує весь заснулий білий світ.
Жива істота – цей веселий сніг!
Він так тактовно стримує мій біг!
Він ладен заміщати сум на сміх,
він ладен цілувати всіх,
всіх,
всіх!

Син мій летить над рікою.
На мості – пунктиром – машини…
Як континенти – ті плями, котрі залишила зима…
Жвава абстракція в чорній воді – так несуться крижини…
Син, зачарований світом, летить між часами двома –
я була теж в цій купелі небесній… І міста вершини
так піді мною пливли й мерехтіли вогнями всіма,
в танучий отвір небесний тягнулись-штовхались крижини…
Світ, цей величний оркестр, де не завжди усе й не дарма…
Світ не буває порожнім – буває в душі порожнина –
в гомоні все, як завжди, тільки мами моєї нема…

І свіжість відчувається ранкова,
і вабить, тішить тиша вечорова,
і ніч мене гойдає колисково,
коли мовчить спокійна совість знову.
Хоч совість - річ ну зовсім не ринкова,
та для душі - насправді прибуткова.
Прасує. І звільняє від химерних пут.
Й така надійна, як десантний парашут.

І я іду, і дощ іде,
ми з ним йдемо по місту Пярну.
Мій Боже, як на світі гарно!
Краса – кругом , людей – ніде!
Чекають всі, щоб дощ пройшов.
А щодо мене – то байдуже.
Та дощ тим часом дужче, дужче!
Асфальт блищить, неначе шовк.
Куди дорога приведе
не знаю, бо не знаю міста.
Тут вабить все в дощі іскристім,
тут все – веселе й молоде!
Кущі насичені дощем
і сяйво в листі заховалось.
Ось дощ проходить – так здавалось –
а він розгулюється ще!
Це скринька щастя – місто Пярну!
Тут сяє все, хоч зверху – хмарно,
тут навіть море кольорове.
Та я пройшла. Дощ прийде знову.

Тіло летіло, тремтіло, хотіло,
і вимагало прикрас і обнов.
Гоїло рани душевні всеціло.
І помножало. І вабило знов.
Храм, і сезам, і альков, і арена ---
тіло для духу --- досади приймач.
Тіло вгамовую, та все даремно.
Тіло жалію й приховую плач.
Плач  за тілами, що в русі невпиннім
бавились, вабились, грілись колись ---
та у землі розчинились, як піна...
Плач за тілами.
За душі молись.

А місто моє спить під зливами
і мріями сонно-щасливими…
…Так просто мене забули ви,
кохані, що зараз із любими.
Дерева наївно вкрили мене
такими пестливими крилами,
легкими обіймами втримують
дерева – великі брати мої,
гілками – розлогими венами,
чи блискавками натхненними;
в них риси ріки, ієрархії…
Дерева, мої патріархи,
шляхетні, тендітні, величні,
вітчизну тримаєте звично ви.
Під вами – на вічних пристанях
без ліку війною висіяні,
від світу усього заховані,
забуті і недолюблені,
спресовані, відпрацьовані,
корінням гнучким приголублені…
…Дерева танцюють звивисто,
і пальцями пробують простори.
Так само втрачатиму листя я,
і крону так само випростую.
Дерева, бриніть, випромінюйтесь!
Допоки ще не спрямили нас,
на нас золотава корона,
що втримує небо – крона.

Шляхи мої, доріжки,
підступними бичами
лупцюють чорні кішки -
я їх не помічаю…
Шляхи мої, вітром продуті,
жорстокими бичами
лупцюють чорнії думи.
Тарганю їх днями й ночами.
Не вірю загальним прикметам
в надії на милість Бога.
У світлі і темні тенета
ведуть мене знову дороги.

Як дивно - раптом дощик на мосту,
а я стою між небом і землею,
ні, вже лечу, втішаюсь і росту
між тугою та радістю своєю!
Ось так ми збіглись: дощ, і я, і міст!
Благословляючи подію цю, я
вже надаю їй особливий зміст –
як дощ мій несподіваний танцюю
веселе й юне, мабуть давній твіст.
А дощ сміється і мене лупцює,
і райдугою вигнутий цей міст.
Та дощ-пустун побавився і скис –
він коли схоче, от тоді й працює.
А що ж невтомно працьовитий міст?
А він тримає світле небо в скельцях!
Дніпро під нами вигинає хвіст.
Облита із небесного відерця
я танцювала щойно на веселці –
сім кольорів цвітуть в моєму серці.
Далеко Лета, і далеко Стікс.

А вісь земна тримається
теплими очима,
уважними очима,
повними сліз.
Материки пливуть
під пильними поглядами,
вологими поглядами,
повними любові.
Ну, а коли заплющаться
пречисті очі, променисті очі –
вони передають земне тяжіння
очам розплющеним,
наповнюючи їх сльозами,
наповнюючи дивуванням,
спроможним зберігати вісь земну.

Найбільша злодійка – не смерть…
Найбільша злодійка – жорстокість,
якої досить, досить, досить,
з якою Храм розбитий вщерть.
Найбільша злодійка – не смерть!
Найбільша злодійка – байдужість.
Як очі холодно примружить 
той пан, який по духу – смерд…
Найбільша злодійка – не смерть.
Найбільша злодійка – це втрата
любові в нас. І пам’ятати
я маю далі і тепер:
любов, яка зігріла долю
і йде від тих, кого нема,
любов лишається зі мною – 
тоді їх жертва не дарма.
Ні білого світу, ні себе не знаю.
Спливає, спливає життя.
А між тим
садиба моя, як солодка Даная
усипана щедро дощем золотим.
Дивлюся на себе, на фото дивлюся…
Я ж – дівчинка! Дівчина! Ап – і бабуся!
Дивлюся на тебе – і не надивлюся!
А промені з неба все ллються і ллються…

Вірші мої – полохливі метелики,
стиснуті в темряві між сторінок.
Та випадає їм щастя миттєве –
торкнутися серця твого і думок.

На фанерці тягли ленінградця.
Скільки зим пройшло…феєрверків…
нових війн… переможних овацій…
Але досі скрипить та фанерка.

І
Раптові короткі збори,
поспішне тривожне прощання:
– Побачимось , доню, з тобою!..
А далі – колони за обрій,
а далі – сирен завивання,
а далі – суцільна непевність,
що вибух не розведе нас.
А в небі – як жилки на скронях,
сліди від смертельної зброї,
неначе став зримим і явним
над рідним будинком диявол.
Жорсткий божевільний лютий
велів нам про спокій забути,
хотів не впустити вЕсну,
бажав, щоби крига не скресла.
Та зелень прорвала облогу,
неначе вже мир, слава Богу.
Черешня стоїть у короні,
кульбабки в траві – як на троні.
На них – форма хоч не військова,
та витримка обов’язкова.
Сміливчики безборонні –
тюльпани відкрили обличчя,
бузок намагається звично
підставити сонечку грона…
Усе це нездолане військо
війні протидіяти вийшло.
Шалено, відважно і вперто
усе опирається смерті!
У цьому є щось героїчне –
усім напираючим роєм
безслівним, дзвінким і беззбройним
з хаОсом ввійти в протиріччя!
Весна ароматами м’яти
встає проти зайди-гармати,
іде проти сірого танку
в атаку, в атаку, в атаку!
…В кутку нежилої кімнати
ялинка блищить новорічна,
то спогад про мир, і про свято…
Як складені разом долоні,
ялинка чекає на доню,
бо та прикрашала це віття.
Ялинка ще мирна. Цивільна..
ІІ
Лютий розбив і мости, і дороги,
поруйнував і будівлі, і долі,
хижо заслав до нас орків безрогих –
вершників смерті, розлуки і болю,
тих, що хотіли пройтись тут парадом…
Наша ялинка чекає на Ладу,
як Україна – на перемогу.
Віримо в воїнів наших, як в Бога!

На фанерці тягли ленінградця.
Скільки зим пройшло…феєрверків…
нових війн… переможних овацій…
Але досі скрипить та фанерка.

Відключіть окупантів не тільки від SWIFT,
відключіть від нормальних сучасних країн,
відключіть їх від дихання серед усіх!
В Україні вже стільки смертей і руїн,
стільки жаху в очах й несподіваних сліз –
відключімо країну ракет і беріз
від братерства, любові, від віри у те,
що в країні тій дикій десь совість росте!
Суне в танках минуле ­– тут битва епох
під вогнем, між уламками сіл і мостів.
Вже без жодних ілюзій прокинулись всі.
В українських шевронах стоїть з нами Бог!

Коли ми проривались на свободу,
раділи нам країни і народи.
Вітання ми приймали звідусіль
і вірили у нашу перемогу,
й не відчували довжини дороги.
Та звіром став найближчий наш сусід.
Ми йшли по замінованій дорозі,
і вже здавалось, що дійти не в змозі,
що на дорозі тут залишимось усі.
У небі грала райдуга над нами,
та вибухали міни під ногами.
Втрачали кращих ми і далі йшли
ридаючи і помолившись Богу.
Долали наполегливо дорогу,
свободу виглядали із імли.
Пташки співали смерті непокору,
обабіч цвів рясний жовтець й цикорій –
не помічали ми щедрот оцих,
бо щохвилини підсипав нам горя
затятий та імперські-хворий
звір ядерний із кнопкою в руці.

Не прощаюся з весною,
всіх люблю, хто є зі мною
в час, обпалений війною
нищівною, надскладною,
несподівано-дурною
й по-ординські руйнівною!
Переможемо війну –
знов зустрінемо весну,
і її красу земну,
не трагічну, не сумну!
Я в цей світ прийшла весною –
завжди свято це зі мною!

Порозліталось від війни пташок чимало,
та залишилася лазоревка-синичка.
Чому непереможна і патріотична?
Бо – в українських кольорах! І ЛЮБИТЬ САЛО!
По зимах не співають солов'ї та сойки,
та є провісниця весни і перемоги ­–
про злодіяння орків все доносить Богу,
і нас, знесилених, втішає ніжним зойком.

Свобода вас не обирає.
Вуста покорою звело.
В вас – ані пекла, ані раю.
Мовчанням зміцнюєте зло.
За сірі рольові костюми
не висловите дум своїх –
лакейськи платите безумним
убивствам на полях чужих.
І так щоденно, так старанно
вшановуєте цей парад…
Та той лиш знає, як це марно,
хто в чужім полі помирав.

Україну сльози затопили – стільки сліз, що вибухає мозок!
Людський світе, економиш сили? Зупинити сатану не можеш? Україна
людству, наче дамба – зло вселенське стримує щоденно. Так, ми
вперто стоїмо тут. Нам би пробудити світ. Бо смерть буденна
множиться, вкриває Україну із завзяттям бісовським невпинним.
Синьо-жовте поле прапорове покриває землю, повну крові.

Старенька руки розвела,
скликає світ на допомогу,
стоїть розп'яттям край села,
мов ловить у повітрі Бога.
Село – як той дракон пройшов –
палає так, що видно Богу!
Чи видно те розп'яття, що
скликає світ на допомогу?..
ХХІ століття
Садок вишневий обгорів, бо
він теж на захисті стояв.
А коло нього – дика вирва,
а в небі – зграя чорних  ґав,
сполоханих гудінням танків,
"Тайфунів", "Градів"…
Цей парад
готують орки до атаки,
до щедрих нескінченних втрат…
Багряний песик одинокий
тремтить від реву двигунів
і озира вцілілим оком
пейзаж роботи дикунів.
Вже захололи діти й мати –
застигло небо ув очах…
Ідуть забрьохані солдати
і покривають чорним матом
усіх, хто цю війну почав.
Як відступали орки звідти,
де мати з дітками жила,
садок вишневий той став свідком
здолання світового зла.

Над крахом собору,
як нАд полем бою
світанок німотний завмер.
Замислений ворон
набачився горя,
й на поміч склика дотепер.
Розбиті склепіння,
як рани безвинних,
з котрих ні один не воскрес.
Дзвіниця сумлінно
у долі вдовиній
тримає мовчання небес.
А нижче собору,
обравши свободу
і вічність небесних світил,
розіп'ятий цвинтар –
мов руки розкинув,
в обіймах лани прихистив.

Світле і тепле, немов паляниця.
Темне, як стиглі яскраві каштани.
Юне волосся – для танцю під вітром,
для поцілунків барвистого сонця.
Чорне. Русяве. Руденьке, як пломінь.
Вільне волосся, голублене небом…
…Бій був у лісі, і сльози соснові
ті кольори повертають нам знову.
Бій був жорстоким, і юне волосся
чимось червоним й липким залилося.
Вільне волосся навіщо росії?
Щоб не блищало, не посивіло?
Юних голівок під небом немає –
сивий туман сиві сосни займає.
А на могилах сивіють волошки.
Вітер влітає в обійми порожні.
Знову шикуються юні солдати –
жадібним кулям є що віддавати!
Сховано в сірі однакові каски
вільне волосся – живе і прекрасне…

Раптом зупинишся серед столичного галасу,
де – на вітрини всі погляди, або в гаджети;
глянеш у натовп – старий роздивляється пильно так
щось там у небі байдужому і неспокійному.
Може стоїть він у спогадах, може – у маренні,
може милується блідо-рожевими хмарами,
може звіряє по небу доріженьку втрачену,
може боїться розлити страждання гаряче…

Ви співаєте: "Ми переможемо!
В цій війні ні за що не програємо!"
Ви співайте! А ми… ми не граємо.
За співаючого, за кожного
день і ніч ми б’ємось й помираємо.
Менше б пекла – не треба вже раю нам,
ми були не для жахів народжені.
Землю риємо, наче звикаємо
до землі. І землі присягаємо.
Ми – лежачі, ми не подорожні вже:
в лютий холод лежи за сараєм і
дуй на пальці вже геть обморожені –
зустрічай цих ординських карателів,
натискай на гачок… і стривожене
гайвороння летить над руїнами
і кричить, що біда з Україною!
Ми тут нищимо, щоб вас не знищили,
щоб біда не була для вас звичною.
Коли смерть заглядає у вічі нам,
боїмося жахливого вищира,
бо живі хочуть бути щасливими –
під вітрами, під сонцем, під зливами
розквітати від рідного погляду,
цілуватись вустами вологими…
Ми й планети своєї не бачили…
Ми вбивати й спасатися навчені.
Ми оглухли від реву гарматного!
Де та тиша, що звуть благодатною?
А за тишу і мир завжди плата є –
молодесенькими солдатами…
Нам би миру й, нарешті, побачення
з тим життям, із якого ми вирвані.
Вже весна, та її ми не бачимо –
бліндажі і траншеї між вирвами.
Ви співайте натхненно і голосно,
не залишимо вас із поразкою!
Це весна – на галявині проліски
забагрянились кров'ю солдатською.
Не відчуєте ви, як ми плачемо.
Це нелюдське, нелюдське напруження!
Якщо розквіт весняний побачити
ми не встигнемо – ви надолужите.
Перемога й майбутні досягнення
кров’ю нашою й потом просякнуті.
Під шаленими "Смерчами" й "Градами"
просуваючись поміж завалами,
знову ми піднімаємось, падаємо,
і тримаємо світ, щоб співали ви!

О, наше щедре дерево – шовковице!
Уже нікому не злічити жертв твоїх…
Про те, як виривались ми з совковості,
нагадувати світу будеш кожен рік…

Дівчинка на кулі –
паросток розп'ятий –
легко, як на святі,
втримуєш строкатий,
осяйний, бездонний
небосхил в долонях.
Втримайся на кулі
з тими, що минули,
втримайся на кулі,
щоб вітри не здули,
втримайся на кулі
і не вір в поразку!
В полум'ї та гулі
на блакитній кулі,
на величній кулі
втримайся, будь ласка ...