Ця Лисичка з Хрещатику. Сиділа собі у вітрині, аж тут я іду, 5-річна,
з тьотею Аннушкою. І далі без Лисички іти не хочу. Аннушка
перерахувала свої гроші і потягнулася за мною до продавців. А вони
життєрадісно відповіли, що Лисичка не продається, бо працює в
композиції для вітрини. Утираючи мої рясні сльози, Аннушка впросила
продавців відкрити вітрину. Коли ЛИСИЧКА опинилася в моїх нахабних
лапах, Аннушка почула, що просять за неї занадто багато, бо вона вміє
розмовляти. І тоді Аннушка прийняла рішення вигрести з гаманця все. (а
працювала вона у Жовтневому палаці гардеробницею, і я виросла за
лаштунками цього палацу). Лисичка стала кіноактрисою, для цього я
стала кінорежисером. Аннушеньки нема вже 14 років. У день її пам'яті
Лисичку показали на екрані Будинку кіно.
Коли ми проривались на свободу,
раділи нам країни і народи.
Вітання ми приймали звідусіль
і вірили у нашу перемогу,
й не відчували довжини дороги.
Та звіром став найближчий наш сусід.
Ми йшли по замінованій дорозі,
і вже здавалось, що дійти не в змозі,
що на дорозі тут залишимось усі.
У небі грала райдуга над нами,
та вибухали міни під ногами.
Втрачали кращих ми і далі йшли
ридаючи і помолившись Богу.
Долали наполегливо дорогу,
свободу виглядали із імли.
Пташки співали смерті непокору,
обабіч цвів рясний жовтець й цикорій –
не помічали ми щедрот оцих,
бо щохвилини підсипав нам горя
затятий та імперські-хворий
звір ядерний із кнопкою в руці.
